Вікторія приїхала до Праги з сином через зростання небезпеки в Донецькій області шість років тому. Згадуючи перші тижні в Чехії, вона каже, що почувалася розгубленою. Вона розповідає про труднощі з пошуком роботи та суперечливі почуття щодо нового середовища. Орієнтуватися їй допомогла, серед іншого, програма організації Slova 21 «Новий дім», що допомагає особам, які отримали міжнародний захист, адаптуватися до складних обставин життя в новій країні. Сьогодні Вікторія ділиться своїм досвідом міграції та пошуку спокою далеко від дому в межах організації InBáze. Вона допомагає людям, які опинилися в тій самій ситуації, в якій вона була шість років тому.

Ви приїхали до Чехії шість років тому, ще до початку повномасштабної війни в Україні. Які були ваші перші враження від нового місця?

Так, я приїхала шість років тому. Але важливо сказати, що я з Дніпра, розташованого неподалік від Донецької області. Тому перший конфлікт у 2014 році сильно нас зачепив. Ми всі знали, що буде війна. І саме тому я тут. А які відчуття від нового місця? Ми вже кілька разів бували в Празі раніше. Але перші відчуття були такі: «Чому я тут? Що я тут роблю? І що я тут буду робити, і навіщо мені все це потрібно?» Мабуть, ми всі були трохи розгублені.

Чому ви врешті-решт обрали саме Чехію?

Головно тому, що вона близько — дві години літаком. А ще тому, що чеська мова — слов’янська, отже, ближча нам, як і культура та менталітет. І, звісно, тому, що син хотів навчатися у Чеському технічному університеті в Празі (ČVUT). Він цікавився робототехнікою, брав участь у різних конкурсах… Тож я пішла йому назустріч і підтримала його вибір місця навчання.

Що для вас було найскладнішим у Чехії?

Напевно, пошук роботи. Я не хотіла працювати, як багато інших іноземців. Не хотіла просто прибирати тільки тому, що я іноземка. Шукала можливість робити щось інше.

Чеська мова — слов’янська. Як ви долали мовний бар’єр на початку?

Я просто вчила мову через спілкування. Щойно приїхала до Чехії, одразу почала спілкуватися з місцевими мешканцями. Усі мої сусіди були чехи. Мій син одразу пішов до чеської гімназії, і всі його друзі були чехи. Тож це дуже допомогло мені у вивченні мови.

Я розумію, що перші тижні в Чехії були непрості, та, можливо, є щось, що залишило приємні спогади?

Це пов’язано з чеською громадою. З самого початку я відчувала, що мене прийняли до себе. Ми приїхали сюди на перший тиждень Адвенту. Я згадую це з радістю. Наш перший місяць тут був таким святковим, ніби відпустка. Було Різдво, Прага була прекрасна…

Як син сприйняв зміну середовища?

Йому тоді було п’ятнадцять років. Не скажу, що для нього це було легко, але й не було жахливо. Він міг постійно спілкуватися з друзями через інтернет. Трохи важко було через те, що саме тоді був період пандемії COVID-19. Це був ще такий невизначений час. Але загалом я не пригадую жодних серйозних труднощів.

Як вам у цей період допоміг проект «Новий дім»?

Я долучилася до проекту «Новий дім» у рамках нашої інтеграції. Кожен заявник на отримання притулку отримав від Міністерства внутрішніх справ Чехії пропозицію взяти участь в інтеграційній програмі. І цей досвід був хорошим. Він стосувався таких собі юридичних основ. Але я також була в контакті з соціальним працівником, і це мені дуже допомогло, адже я не мала власного ноутбука. Вони допомогли мені його придбати й підтримували в усьому, що може знадобитися іноземцю в Чехії. Тож це був хороший досвід.

Сьогодні ви самі допомагаєте в організації InBáze. Як саме?

Я працюю міжкультурною працівницею. Наразі це означає переважно адміністративну й організаційну роботу. Я займаюся питаннями, пов’язаними з курсами — зокрема з курсом перепідготовки для працівників соціальних служб та курсом з основ міжкультурної роботи. Також я надаю базову інформацію іноземцям — усе, що стосується працевлаштування, підприємництва чи подібних питань.

Ви згадували, що іноземці в Чехії часто працюють значно нижче своєї кваліфікації. Чи враховуєте ви цю проблему в InBázi?

Так, ми багато працюємо над цим питанням. Більшість жінок, які приїхали після початку війни, спершу не знали, що буде далі. Можливо, вони не планували працювати, бо сподівалися швидко повернутися додому. Але тепер я бачу, що вони шукають стабільну роботу: підтверджують свої дипломи, проходять перекваліфікацію… Тож ситуація поступово покращується.

Тож чи сприймаєте ви зараз Чехію хоча б частково як свою нову домівку?

Я все ще не відчуваю себе тут як удома. Мабуть, головне тому, що не можу поїхати в Україну. З іншого боку, у мене тут є друзі й підтримка. Але все одно не можу сказати, що я тут на сто відсотків удома. Можливо, на дев’яносто. Та майбутнє я бачу саме тут. Це багато в чому пов’язано із сином: він, без сумніву, захоче залишитися — йому тут добре, і він хоче продовжувати навчання.

Це інтерв’ю виходить у рамках проєкту «Новий дім в Чеській Республіці 2024-2026», що співфінансується Європейським Союзом.